робили інші, те й він, а в жадного з нас не було ніколи настільки смілости ані серця, щоб зачепити, з'обидити його. Так він і плентався поміж нами і по найбільшій части ми серед голосних дитячих забав і зовсім забували про Митра, хоч тут таки посеред нас і він крутився, сопів та дивився на нас своїми чорними, немов скляними очима.
Але часом, коли всі ми помучилися і сиділи тихо, віддихаючи дебудь у холодку, Митро нечайно немов оживав, починав оповідати нам казки, а все такі страшні та понурі, що не раз не один менший слухає його, мов причарований, і ні з цього ні з того розплачеться. В таких хвилях, коли довкола всі сиділи тихо і тривожно слухали оповідання, коли закляті царі, нещасливі діти, казочні звірі та палаци пересувалися немов живі поперед очима дітей, Митро оставався все однаковий і говорив таким рівним та холодним голосом, що нам від того голосу ставало ще страшніше, і ми в білий день мимоволі тислися одно до одного, не сміючи одначе перервати Митрову бесіду. І що найцікавіше, Митро говорив таким поважним тоном, описував усякі дива так докладно, зупинювався на всякій дрібниці так довго, немов усі ті страшні історії сам бачив та пережив. Часом і пісні співав, але ті пісні, звичайно якісь короткі, однотонні уривки, морозили нам кров у жилах; ми блідли, дрижали і не сміли рухатися, слухаючи його глухого, не зовсім приємного голосу.
