— Відки в тебе такі співанки та байки? — питали ми не раз.
— Тітка навчила, — відповідав коротко Митро.
Це він про Напуду говорив.
І тепер ми сиділи мовчки, чекаючи Митра. Ось він волочеться повільно горі садом і несе в руці кілька галузок «песього молока», за яким, видко, бігав аж униз берегом над потік, де на піску росли його цілі купи.
— А ти на що це нарвав? — крикнув до нього один хлопець. — Кинь це геть, то нечисте зілля. Татуньо казали, що цього не годиться рвати.
— Тихо! — відповідає холодно Митро. — Сідайте довкола, щось вам покажу.
Ми посідали довкола, а Митро в середині.
— Ви знаєте, що в тім зіллю в середині?
— Песє молоко, — відповіли ми. — Ади, лиш розірви галузку, зараз потече.
— Ні, це не песє молоко, — відповідає поважно Митро, — це кров.
— Чия кров?
— То був такий кріль[1] і мав три сини. А кріль поїхав на війну, а сини були маленькі ще, а при них лишилася лиха мачуха. А кріль каже до неї: «Пам'ятай мені, щоб мені моїх синів доглядала, щоб їм давала молока та хліба пшеничного з медом, бо як верну, а їх не застану, то біда твоя». А як той кріль поїхав на війну, то був там три роки, а як прийшлося
- ↑ Кріль — король.
