— Та не дуже я й кваплюся, — сказав він осміхаючися на силу, якось прикро, — не дуже я й кваплюся мішатися в твоє право! Роби собі про мене з ним, що хочеш!
Він пішов. Настала хвилева мовчанка.
— Ходи до хати, ти драбе один! — крикнула Анна і вхопила Митра за руку.
— Не піду, ти мене заб'єш! — сказав Митро таким твердим та рівним голосом, немов свято був переконаний про це.
— Анно, — загомоніли жінки, — майже розум! Що дитина винна, за що будеш бити його? Фе, стидайся.
— Ти сама стидайся, багачко зателепана! — закричала Анна. — А я чого б мала стидатися? Я чень[1] мати своїй дитині, я виб'ю, я й помилую!..
І Анна взяла Митра за руку і повела до дому. Він не плакав, не кричав, не опирався, тільки раз обернувся і поглянув по людях, але таким поглядом, що мені стало від нього страшно, страшніше, ніж від його казки.
— За що вона хлопця вчепилася, чого від нього хоче? — питалися деякі люди.
— А от десь дівка поділася, а він буцім то знає, де вона.
— Ба, та чого дівка втекла?
— От дурна! Адже знаєте, їй уже час приходить. Певне боїться сестри та й того сумлінника[2] Микитича.
— От говоріть, говоріть: дурна! — сказав один чоловік. — Мала вона свій розум у голові, але затовкли, зацьмали. Господи,
