що тота дівчище не натерпілася за свій вік! Та як тут не вдуріти хоть би й наймудрішому! Адже якби я вам зачав розповідати, то й до рана не переповів би.
— Но, но, ти, оповідачу мій, знов розбалагуришся, — задріботала його жінка. — От ходи до дому! Не видиш, які хмари сунуть, дощ буде!
Всі люди поневолі озирнулися на захід. Над Ділом зависла страшенна синява, в якій щось клекотіло, мов у кітлі, і що хвилі блискало. Від Діла потягав вітер, та такий холодний, мов з-над льодового поля.
— Ов, на щось погане заноситься! Не дай Господи граду.
— Ну, то-то би праці збавило, Христе Єдиний.
— Але ж бо й справді, де тота дівка поділася? — закинув хтось. — Чи не вдуріла та не потеклася де в ліс родити? Адже в таку хвилю вона заков'язне вночі. Піти би пошукати.
Люди балакали, стоячи на вигоні і не розходилися. Нараз із Микитичової хати почувся страшенний писк Митра, що прошиб усіх до костей.
— Господи, справді вдуріла жінка, замучить хлопця!
— Та чого ви тут стоїте, як барани? Чому не йдете до хати та не віддрулите навіжену бабу від дитини? — заговорив грізно старий Прокіп. — Коли роздобула хлопця, то нехай же ж його годує! Не сміє тепер мучити та катувати його.
— Е, хотіла би позбутися завади! — сказав хтось.
