покутує під Микитичовим дубом, що так тяженько йойкає! Господи, як я вчула, серце в мні застило, а воно все: «Йой, доленько моя! Йой, дитинонько моя! Йой, життя моє непросвітне!…» Так як ось за мерцем заводять.
Усі, скільки нас було в хаті, вибігли на двір, не вважаючи на вихор, громи та блискавиці. Ми підійшли аж до Микитичового плота, але крім шуму бурі, що термосила могутніми конарами дуба, не чути було нічого. Ми вернули назад до хати.
За добру хвилю надійшли тато з слугою: вони бігали оба в ліс, лазили по яличках та зломах, але не могли надибати ані сліду Напуди. В якімось понурім, темнім страсі лягли ми спати. Про Напуду бесідували тільки шептом. А тим часом дощ мов із цебра жбухав на землю, а блискавиці коли-не-коли мов огняні змії прорізували пітьму та відбуркувалися далекими громами.
На другий день сонце зійшло весело на погідне небо. Буря минула, не наробивши великої шкоди, тільки все відсвіжене по довгій спеці зеленілося, простувалося, блищало благодатними краплями дощу, немов сміло і радісно хапалося до нового життя.
Зранку було ще холодно, але скоро сонце обігріло трохи повітря і просушило росу, ми, діти, зібралися до забави. На нашій оборі зійшлася ціла громадка дітей, хлопці й дівчата з усіх хат. Тільки Митра не було.
— Ну, то Митро набрав учора від ма-
