тері. Певно нині не може ходити, — сказала одна дівчинка.
— А ви чули, як учора щось під дубом йойкало? — запитав я.
— Ні, не чули. Або то щось йойкало?
— Адже мама чули, — відповів я, — та й он Марина. Ще як лиш зачало гриміти. Наші ще тоді не повертали були з лісу.
— Ану, ходім, подивімося, що там таке?
— Ні, не треба йти — сказала дівчина боязко. — Татуньо казали, що як де що йойкає поночі, то там нечисте місце. Як хто на нього стане, то йому нога всохне.
Але хоч і як ми боялися подібних казок, якими нас лякано від малку, то все таки цікавість перемогла. При тім це ж було в ясний день, тато тут же на оборі рубали дрова, та й під дубом було так гарно, зовсім не страшно. Ми зібралися на відвагу і пішли під дуба.
— Та чого ви боїтеся? Адіть, тут нема нічого, ходіть, — кричав один хлопчина, біжучи передом. Але нараз поховзся, мало не впав, зирнув під ноги, і став мов задеревілий.
Ми не бачили зразу зміни на його лиці, аж коли вчинилися[1] біля нього, то й наші очі знехотя звернулися в те місце, де поховзся Михайло. І ми всі хвилинку стояли, мов одеревілі з перепуду. На тім самім місці, де вчора Митро показував нам кров крілівських синів зачаровану в песьому молоці, тепер стояла ціла калюжа правдивої людської крови.
- ↑ Вчинилися — опинилися.
