куку!» А я кажу: «Я тут!» А вона каже: «Ходи, Гандзю, в ліс, там у нас такі гойданки, у-у! у-у!» Візьміть мене, мамунцю, візьміть, може її побачимо! Я так би хотіла погойдатися з нею!…
— А йди, йди, дурна! Щось також, говориш! От сиди в хаті, я позамикаю двері, ніхто сюди не війде. А я незабаром вернуся, не бійся!
Мати пішла. Залізний ключ закалатав у дверях, засуваючи дерев'яний засов. Гандзя заплакала в хаті.
— Чому мене мама не хотіли взяти? Я була би побачила Мавку! А там у лісі так гарно, тихо, зелено, тепло!… Ой, тоті[1] мама! Тут мене замикати в хаті… а самі в ліс пішли, самі!…
Хата, де жила Гандзина мати, стояла на самім краю села. З трьох боків, не дуже далеко, виднівся густий, темний, вічно тужливий ліс, що шумів раз-у-раз та заводив якусь таємничу пісню. Дивна то пісня. Деякі її ноти щемлять у серці, мов недавня, ледве загоєна рана; інші рвуть думку з собою в темну, пахучу безвість, у якийсь безмежний, непрозорий простір; інші порушують самі глибокі і сильні струни в людській душі, будять бажання життя, енергію, охоту до невтомної праці, світлої будучини, а ще інші навівають якусь недовідому, глибоку тугу на серце. Гандзя родилася серед гомону тої пісні; відколи могла чути тони, чула найбільше її, і не диво, що та пісня причарувала всю її нервову
- ↑ Тоті — тії.
