снику, що власне починав уже відцвітати, від білих і синіх підліщків.
Над нами здвигалося темно-синє склепіння неба, всміхалося сонце, а на далеких вершках Карпат блискотіли ще здорові снігові шапки, мов іскристі діямантові корони. Та їх краса не зворушувала нас надто дуже, бо ми почували кожної хвилі холодний зимовий подув, що йшов від них униз до сходу сонця. І річка почувала це; вранці вона була ясна і чиста, і плюскотіла тихенько мов у літі, а тепер клекотіла гнівно в своїх тісних берегах і протискалася вниз своїми жовтаво-брудними, розбурханими водами: це були якраз оті блискучі діяманти, розтоплені весняним сонцем.
Та все те не в силі було попсувати нашу весняну радість. Ми ходили, скакали і підскакували, і бігали довкола і відвідували всіх наших знайомих: старого могутнього дуба на краю лісу, що то по його крепких конарах[1] ми літом лазили навзаводи з вивірками; високу, похилену березу з жалібно навислими тоненькими гілками, що ми їх звичайно надуживали на гойданку на велику гризоту пана лісничого; тихі криниці в лісовій гущавині, де ми позасідавши за грубими яворами та в'язами не раз придивлялися вечерами лисам, барсукам та диким кабанам, що сюди приходили пити; і вкінці глибокі, чисті млинівки[2], де ми що-неділі з гачками чатували на щупаків, а коли припекло
