ємо цього. Та не тільки анатемські мікроорганізми вбиваємо з байдужим серцем. Навіть наших вище устроєних братів, риб, раків, птахів і звірів ми мордуємо без гризоти сумління і заспокоюємо себе тим єдиним і найвищим raison d' êtat: треба нам їх для власного прожитку. Як чоловік, що замолоду вибирав пташачі гнізда, ловив мотилів, збирав комах, ще й досі не покинув замилування до риболовства, я маю на сумлінню певно не мало тисяч таких убійств. Та проте всі вони забуті і тільки це одне мучить і гризе і вертить мою душу довгі літа. Тільки це одне не вмирає і не вигасає і оживає все наново, болить тим гірше в моїм нутрі, чим більше силкуюся забути про нього, затерти його.
Аж страшно мені робиться, коли ціла ота нещасна подія ясно, з усіми подробицями вирине в моїй пам'яті. Від того часу минуло багато літ, певно більше як тридцять. Я був тоді невеличкий сільський хлопчина і бігав, граючись по лісах і полях мойого рідного села.
Власне надійшла весна, один із перших гарних, теплих днів. Перший раз по довгій зимовій неволі в тісних, душних хатах ми, сільські діти, могли побігати собі свобідно. Ми вибігли на сіножать, що ще була гола і сіра від скиненої недавно зимової перини. Тільки десь-не-десь прокльовувалася з землі свіжа зелень: сквапливі гострі листки тростини, ще позвивані в гострі шила листки хрону та лопухів над потоком. Тільки в недалекім лісі сподом усе забілілося від дикого ча-