одові прикрості, жили веселі й щасливі своєю молодою любов'ю та обопільним посіданням.
Пані Діпарк охолодила веселість батька й дитини поважним докором.
— Ну, та й залізниця! За моїх молодих літ поштові фургони ходили швидше за вашу залізницю! — сказала вона. — Квапмося, бо напевно прийдемо вже запізно.
Вона сіла за стіл і вже наливала молоко до філіжанок. І поки Жанвієва встановлювала високий стільчик малої Люізи між собою і своєю матір'ю, Марко весело, ніби вибачаючись, сказав:
— Я затримав вас, правда? А цьому тільки ви винні, бабусю, бо у вас так чудово спати, серед того спокою, що тут панує.
Пані Діпарк пила каву і не вдостоїла його ніякої відповіді. Лише пані Бертеро, що спочивала сумовитим поглядом на своїй доньці, щасливій жінці й матері, прояснила лице слабою усмішкою. І немов мимохіть, оглянувшись звільна довкола, сказала тихим голосом:
— Ах так, спокій! Чоловік навіть не чує, що живе на світі.
— А проте, — говорив далі Марко, — чули ми вночі коло десятої якийсь галас. Жанвієва не могла надивуватися: на площі Капуцинів нічний галас!
Але цим старанням сказати щось жартівливого, Марко ще гірше попсував справу. Бабуня відповіла з ображеною міною:
— Це певно люди йшли з каплиці Капуцинів. Учора о десятій правилася суплікація до найсвятішого сакраменту, а шановні брати водили туди тих із своїх учнів, що цього року приймали причастя. Ну, а виходячи з церкви діти трохи говорили та сміялися. В усякім разі це ліпше, як ті погані дитячі гри без моральности й релігії.
Ніхто не відповідав на це, і в кімнаті залягла неприємна тиша, серед якої чути було лише калатання ложок у філіжанках. Це була стріла на Маркову школу, на його світське навчання
