сно і з живими рухами переконував про щось свого товариша.
— Сьогодні по полудні роздаватимуть нагороди у школі, — пояснила пані Діпарк, — і о. Филип, щирий прихильник шановних братів, робить їм ту честь і сам роздає нагороди. Він певно вчора прибув з Вальмарі і йде оце з братом Фульґенцієм, щоб удвох обговорити ще деякі зарядження.
Її слова перервала поява Марка, що нарешті прибув, несучи на руках дволітню Люізу, яка, обхопивши його за шию обома ручками, радісно сміялась та кричала.
— Гоп – гоп – гоп! гоп – гоп – гоп! — кричав Марко входячи. — Ми їдемо залізницею. Швидше годі прибути!
Марко Фроман був не так високого росту, як його брат Матвій, Лука чи Іван, з вужчим, подовгастим лицем, над яким панувало високе чоло, чоло Фроманів. Та що особливо робило його приваблюючим — це його очі, ясні, лагідні очі, що зазирали аж до дна душі, і м'який, чарівний голос, що захоплював духа, серце і всю людську істоту. Вуса і рідкі фаворити відслонювали трохи повні, але різкі і добрі уста. Як усі сини П'єра і Марії Фроманів, учився він ремесла — літографії; маючи сімнадцять років, він одержав дозвіл і прийшов до Бомонту, щоб там докінчити своєї освіти і навчання при великій літографії Папон–Лярош, що майже для всіх шкіл Франції постачала атласи, шкільні мапи і географічні картини-посібники. Але тут у нього перемогло замилування до вчителювання так, що він склав вступні іспити до вчительської семінарії в Бомонті, яку й закінчив, маючи 20 років, і одержав свідоцтво зрілости та кваліфікацію на молодшого вчителя. Здобувши пізніше ще й сертифікат здібности на вчителя та ставши дефінітивним учителем у Жуанвілі, він на 27–му році одружився з Жанвієвою, завдяки допомозі свого приятеля й опікуна Жанвієвої Сальвана, що увів його до дому двох дам і щиро радів та зворушувався пишним розквітом любови обох молодят. І оце вже три роки жили Марко й Жанвієва у своїм селі, що мало ледве 800 мешканців, не зважаючи на вбожество й обмеження, не вважаючи на зав-
