божні, темні постаті, а тільки в певних годинах дня її оживлював рій шкільної дітвори. Звільна прогомоніли удари дзвону в лінивому повітрі, і стара ще з більшою нетерплячкою обернулася, коли двері відчинилися і ввійшла Жанвієва.
— Нарешті! — сказала. — Снідаймо. Година вже пробила.
Жанвієва, висока, струнка бльондинка з пишним волоссям і повним життєвої охоти та веселости лицем, що його унаслідувала від батька, засміялася дитячим сміхом, який лишився у неї й на двадцять першім році, і показала блискучі, білі зуби. Та пані Діпарк наново наморщила чоло, коли побачила, що Жанвієва сама.
— Що, Марко ще не готов?
— Зараз прийде, бабусю; він приведе Люізу.
Вона обняла матір, що сиділа мовчки, і защебетала, як то їй заміжній жінці бачити себе знову в домі, де прожила дитячі роки. Старенька, люба площа Капуцинів, де вона знає кожний камінчик і де кожний космик трави мов рідний їй. І поки вона, весело щебечучи для заповнення прикрої хвилини, стояла при вікні з радісними окликами, побачила, як площею проходили дві знайомі чорні постаті.
— А бач, отець Филип і брат Фульґенцій! А куди вони це так рано?
Два священики йшли звільна невеличкою площею і, бачилось, заповнювали її понурістю своїх ряс під навісом низького, важкого та хмарного неба. От. Филип, мужицького роду, плечистий, з круглим червоним лицем, вилупленими очима, великим ротом та широкими вилицями, чоловік 40–літній, був префектом студій в інституті у Вальмарі, прегарній маєтності єзуїтів недалеко від Майбуа. Брат Фульґенцій, невеличкий, червоноволосий, сухоребрий чоловік таких самих літ, був зверхником над трьома іншими братами, що разом із ним тримали школу. Говорили, що він був нешлюбним сином одного лікаря психіятра, який і сам умер збожеволівши, і служниці, — нервовий, дразливий чоловік, непосидяча, амбітна голова. Він голо-
