того католика–братанка він узяв до себе з милосердя і з рідкою сумлінністю посилав його до школи до Боніфратрів. А тепер на тобі, таке страшне нещастя.
Він схопився з крісла, тремтячи зі зворушення.
— Біжу до нього! Мушу побачити, що там сталось, і, коли можна, допомогти йому в його турботі.
Але пані Діпарк ледве й слухала його. Вона домагалася від пані Бертеро і Жанвієвої, щоб вони швидше вбиралися, і побігла з ними до церкви. Останній голос дзвонів прогомонів, і душна тиша знову залягла на порожній площі Капуцинів. Марко передав малу Люізу під догляд Пеляжі і також вийшов з дому.
Новозбудована школа в Майбуа складалася з двох окремих крил — одного для хлопців і одного для дівчат. Стояла вона на площі ім. Республіки насупроти також нової і в тім самім стилю збудованої ратуші. Обидва будинки, блискучо білі, якими гордилось ціле містечко, розділені були головною вулицею, що йшла поперек площі і виходила одним кінцем на гостинець, що вів до Бомонту, а другим до Жуанвіля. Ця вулиця, при якій трохи далі внизу стояла також і парафіяльна церква св. Мартина, була головною артерією комунікації та торгівлі в містечку і весь день оживлювалась численними возами та пішоходами. Але за школою панувала самота й тиша, і між плитами тротуару виростала трава. Бокова вуличка, при якій стояли лише плебаня та торгівля папером пань Мільо, вела з цього тихого кута площі Республіки на площу Капуцинів. От тим то Марко за кілька хволин ходу був уже на місці.
Обидва подвір'я шкільного будинку припирали до бокової вулички і були відділені одно від одного двома вузькими огородцями, з яких один був призначений для вчителя, а другий для вчительки. В партері того крила, де була хлоп'яча школа, зумів Сімон відділити одну кімнатку, в якій і помістив малого Зефірина. Хлопчик був братанком його жінки Рашелі, з дому Лєманівни, а внуком убогого жидівського кравця Лємана, що разом зі своєю жінкою жив у нужденнім домику при вулиці
