Крутій, нужденнішій вулиці в цілім Майбуа. Батько, Даніель Лєман, десятьма роками старший від своєї сестри Рашелі, з фаху механік, оженився був з любови з католичкою, сиротою Марією Прініє, що була вихована монахинями, а потім стала кравчинею. Молодята любилися дуже сердечно, а коли народився малий Зефірин, його не христили і виховували без всякої релігії, бо батько й мати з днлікатности не хотіли присвоювати його жадне своїй релігії. Але по шістьох літах Даніеля постигла страшна смерть: колесо машини вхопило його й потрощило перед очима жінки, що якраз принесла була йому полуднувати. Пригноблена цим страшним ударом, ввіпхана назад у погляди своїх дитячих літ, Марія побачила у своєму нещастю кару Божу за те, що вийшла заміж за жида, дала хлопчика охристити і віддала його в школу Боніфратрам. Та в тім часі показалося і виступало у хлопця чимраз більше дідичне каліцтво: він горбатів. Мати, що надаремно боролася зі своїм серцем, яке не покидало спогадів про коханого мужа, бачила в тому нову, невмолиму кару Божу за свій гріх. Журба, ненастанна таємна боротьба в її душі, надсильна праця звалила її з ніг і вона вмерла, коли Зефіринові було одинадцять літ і він приготувався до першого причастя. Тоді Симон, хоч сам бідний, узяв хлоця до себе, щоб він не був тягаром родичів його жінки, і в своїй доброті та толеранції вдовольнився тим, що давав йому утримання, дозволяючи приступати до причастя й ходити далі до школи Боніфратрів.
Кімнатка, в якій жив Зефірин, перед тим комірка, що була приладжена для нього бідненько, але чисто, мала лише одно вікно, малощо вище як мостова сумежної вулиці; воно виходило на найвідлюдніший кут площі за школою. І коли того ранку Міньо, молодший учитель, що жив на першім поверсі, коло сьомої години сходив униз, побачив, що вікно було відчинено наростіж.
Міньо, селянський син, вступив до вчительської семінарії в Бомонті так само, як був би вступив до духовної семінарії,
