Неживий? Так що ж йому сталося?
Паллюра лежав у возі горілиць, з широкою раною на середині чола, з відірваним вухом, з шрамами на руках, на однім боці. Річечка теплої крови заливала йому очні ямки, стікала на підборіддя, на шию, фарбувала сорочку, лишала чорняві, блискучі пасмуги на грудях, на мідяних пряжках пояса і ще нижче на штанах. Джіякоббе, все ще нахилившися над тілом, чяпів без руху; довкола нього ждала юрба. Щось мов досвітковий блиск обливав стривожені лиця. Серед тієї тиші чути було цвірінькання сверщиків на берегах ріки, а лилики снували в повітрі, мало не торкаючися голів.
Нараз Джіякоббе підвівся з кривавою плямою на лиці і закричав:
— Він ще живий! Він дихає!
Глухий гомін пробіг поміж юрбою; найближчі простягали голови, щоб бачити; дальші почали тратити терпеливість і видавати окрики. Дві жінки принесли воду, третя принесла полотняні шматки; якийсь парубок подав повну вина диню. Облито лице раненого, спинено кров, що текла з чола, підведено голову догори. І нараз піднялися голоси з запитаннями, що таке сталося. Сто фунтів свічок пропало; у шпарах між дошками на дні воза знайшлося кілька окрушин воску. Серед галасу пристрасті розпалювалися, загострювалися. А що Радузійці жили з діда-прадіда у старій ненависті до мешканців сусіднього села Маскаліко, що лежало по тім боці ріки, то Джіякоббе промовив різким і їдким голосом:
— Певно наші свічки пішли для святого Ґонзалва.
Це була іскра, що розпалювала пожежу. В одній хвилині дух парафіянщини пробудився серед цієї людности оглупованої від віків сліпим і нелюдяним культом свого одинокого почитальника. Слова фанатика полетіли з уст до уст. Під кривавою загравою присмерку оця криклива юрба виглядала наче орда збунтованих дикунів.
З усіх горл виривалося ім'я святого мов боєвий оклик.
