Найскаженіші вибухали прокляттями Маскаліко, вимахували руками і затискали пястуки. Далі всі оті лиця, розогнені лютістю і заревом, ті широкі могутні лиця, котрим золоті обручики завішені у вухах і високі чуприни насторошені понад чолами додавали дивного виразу варварства, обернулися до раненого і заблисли співчуттям. Довкола воза постискалися жінки–жалібниці, що бажали прикликати до життя півмертвого парубка. Сто милосердних рук було готових відновлювати перев'язки на ранах, промивати лице свіжою водою, підставляти до блідих уст диню з вином, підкладати під голову якнайм'якшу подушку.
— Паллюро, бідний Паллюро, чому ж не відповідаєш нам нічого?
Поранений лежав горілиць з зажмуреними очима, з розкритими устами, з чорнявим мохом, що засіявся на горішній губі та бороді, гарний тією ґраціозною красотою молодости, яку ще можна було пізнати з під тих перекривлень, які вирив біль на його рисах. Кривава смужка сочилася з під перев'язки і ще спливала по чолі на скроні: дрібні кульочки червонявої піни виступали по кутиках уст; з горла видобувався якийсь глухий і перериваний свист, подібний до харкоту конання. Довкола нього заходи, запитання, гарячкові погляди робилися чимраз більше поквапні. Від часу до часу коняка потрясала головою, ржала, позираючи на стайню. Важка атмосфера, мов при наближенню гураґану, налягала на цілу околицю.
Та ось від площі залунав безпам'ятний крик, крик матері, що серед наглої мовчанки всіх інших голосів прошибав, бачилося, душу наскрізь. Товстюча жінка, котру душило сало, розпихала юрбу і, кричачи, наближалася до воза. Занадто важка, щоб могла вилізти на воза, вона припала до ніг свого сина, говорила до нього найлюбіші слова, переривані хлипанням та вибухами крику такого пискливого та пришибливого, з виразами болю такого страшно кумедного, що всі присутну тремтіли і відвертали голови.
