— Заккео! Заккео! Моя душенько! Моя радосте!
Бідна жінка кричала, кричала раз-у-раз і цілувала ноги раненого, тягнучи його за собою на землю.
Ранений порушувався, його уста перекривилися спазматично, він відкрив очі проти неба, але певно не бачив нічого, бо щось, мов вогка плівка, заслонювало його зіньки. Грубі сльози почали капати з кутиків його повік і спливати по його щоках аж на шию. Уста так і лишилися перекривлені, а з приглушеного свисту в його горлі можна було догадатися, що він надаремно силкується промовити.
— Промов, Паллюро! Хто побив тебе? Промов! Промов!
Було в тих запитаннях тремтіння лютости, надмір стеклости, спинювана ще хуртовина помсти. Всі серця кипіли прадідівською ненавистю.
— Промов! Хто побив тебе? Скажи нам! Скажи нам!
Недужий ще раз відкрив очі. А що люди держали обидві його руки затиснені у своїх долонях, то цей теплий, животворний дотик зробив мабуть те, що його дух пробудився на хвилину, його очі прояснилися, неясне булькотання видобулося з його уст, а разом з ним щедріше поточилася кривава піна. Та ще годі було зрозуміти, що він хотів сказати. Мовчанка була така глибока, що чути було прискорений віддих юрби; у всіх в очах горіли якісь огники, бо всі жадали одного й того самого слова.
— Ма… Ма… Ма… скаліко.
— Маскаліко! Маскаліко! — крикнув Джіякоббе, все ще похилений, з напруженим слухом, готовим ухопити слабенькі тони, що добувалися з уст цього напівнеживого парубка.
Безмірний галас піднявся слідом за окриком Джіякоббе. Вмить юрба захвилювалася, мво безладний вихровий крутіж. Потім, коли могутній голос серед того вереску кинув поклик до зброї, скажена юрба розсипалася. Одинока думка, що підганяла всіх тих людей, та нагла думка, що мигнула у всіх тих головах мов блискавка, це було: вхопити першу-ліпшу річ здібну до биття, яка впала в руки. Під великим заревом того
