го обов'язок.
Пеляжі поставила омлет і баранячу печеню з картопляним пюре, а Марко почав оповідати все, що знав, з усіма деталями. Жанвієва слухала, тремтячи зі страху та співчуття, а пані Бертеро, також потрясена до глибини душі, стримувала сльози і крадькома зиркала на паню Діпарк, немов бажаючи зміркувати, наскільки й вона доступна зворушенню. Але стара жінка обгородила себе знову німим невдоволенням з усього, що їй видавалося противним строгому правилу. Спокійно обідаючи, вона промовила нарешті:
— Пригадую собі, ще за моїх молодших літ у Бомонті щезла дитина. Потім її знайдено при дверях костьолу св. Максентія розрізану на чотири частини, лише серця не було. Винуватили жидів, що вирізали серце для своїх мац.
Марко витріщився на неї, не можучи промовити ані одного слова.
— Ви ж, бабусю, не серйозно говорите це! Хіба ж ви вірите в оту огидну дурницю?
Вона обернула до нього свої ясні, холодні очі.
— Говорю лише про згадку, яка оце прийшла мені на ум. Розуміється, я не обвинувачую нікого.
Пеляжі, що власне принесла десерт, дозволила собі, користаючися з права старої служниці, вмішалася в розмову:
— Ласкава пані мають повну рацію, що не винуватять нікого. Коли б то лише усі хотіли так робити! А то ціле місто збентежене тим злочином і найстрашніші історії літають з уст до уст. Оце тільки що я чула, як один робітник голосно відгрожувався, що школу Боніфратрів слід би зрівняти з землею.
Глибока мовчанка залягла по тих словах. Марко, діткнений ними, кинувся живо, але зараз же стримав себе як чоловік, що воліє свої думки заховати для себе. А Пеляжі говорила далі:
— Я б хотіла просити дозволу в ласкавої пані піти сьогодні пополудні на роздавання нагород. Мій сестринець Полідор,
