гато прегарних прикмет характеру. Він майже певний, що корткий час намислу усунув би нерішучість, яка ще виявляється тепер; та поки не обговорять цієї справи з родиною як своєю, так і графовою, не може дати ніякої заяви понад ту, що дав. На це граф заявив, що він не має батьків і свобідний. Його вуйко — генерал К., а за його дозвіл він ручить. Додав, що він пан значного маєтку і матиме змогу зважитися зробити Італію своєю батьківщиною.
Комендант уклонився йому чемно, виявив ще раз свою волю і попросив його не говорити про цю справу більше аж до закінчення подорожі. Граф по короткій мовчанці, в якій виявив ознаки найбільшого затурбовання, сказав, обертаючись до матері, що робив усе можливе, щоб ухилитися від цієї службової подорожі; що заходи, на які він задля цього зважився у головного коменданта та в генерала К., свого вуйка, були найбільше рішучі, які лише можна було зробити; що одначе дехто надіявся тим способом вивести його з меланхолії, яка у нього ще лишалася по його слабості; і що тепер ця подорож робить його зовсім нещасливим.
Сім'я не знала, що мала сказати на таку заяву. Граф, потираючи чоло, говорив далі, що якби була деяка надія дійти через це ближче до мети його бажань, то він відклав би свій від'їзд на день або й ще трохи далі, щоб попробувати… При тому поглядав за чергою на коменданта, на маркізу й на матір. Комендант дивився з квасною міною перед себе вниз і не відповів йому нічого. Полковниця сказала:
— Йдіть, ідіть, пане графе, їдьте до Неаполя, а як вернетеся, то наділіть нас на якийсь час щастям своєї присутности, а все інше якось то буде.
Граф сидів хвилину і, бачилось, думав, що йому робити. Потім, устаючи й відсуваючи крісло, сказав, що скоро й сам мусить признати передчасними ті надії, з якими вступив до цього дому, і коли сім'я — чого він не може взяти їй за зле — обстоює ближче ознайомлення, то він відішле свої депеші до
