оповідав, які рішучі були графові відповіді на деякі вговорювання коменданта, твердив, що його поступовання виглядає як зовсім обдуманий крок, і ламав собі голову, яка може бути причина такого на кур'єрських прискореного сватання? Комендант сказав, що він не розуміє тут нічогісінько і візвав сім'ю, щоб у його присутності про це не було більше мови. Мати щохвилини визирала у вікно, чи він не прийде, не пожалкує свого нерозважного вчинку і не направить його. Нарешті, коли стемніло, вона сіла поруч маркізи, що дуже пильно працювала при столику і, бачилось, ухилялася від розмови. Вона запитала її півголосно, поки батько ходив вперед і назад по покою, чи вона розуміє, що буде з того всього? Маркіза відповіда, несміло зиркаючи на коменданта:
— Коли б тато був зробив так, щоб він поїхав до Неаполя, то все було б добре.
— До Неаполя! — скрикнув комендант, зачувши це. — А що ж, було б зараз посилати по священика? Чи мав я його закувати, арештувати і під вартою вислати до Неаполя?
— Ні, — відповіла маркіза, — але гарячі та настирливі суперечки роблять своє.
І знову трохи сердито занурилася у свою роботу. Нарешті під ніч надійшов граф. Усі чекали лише по перших привітаннях, коли мова зійде на цю справу, щоб сполученими силами наперти на нього, або, коли ще можливо, звернув назад крок, на який відважився. Та даремно ждали на цю хвилину протягом усього вечора. Старанно обминаючи все, що могло би натякнути про цю справу, граф розмовляв з комендантом про війну, а з надлісничим про полювання. Коли згадав про битву під П., в якій був ранений, звела його мати на історію його хороби і випитувала, як йому жилося в тій малій місцевості і чи мав там відповідну вигоду. Тоді він розповів деякі подробиці, цікаві з погляду його пристрасти до маркізи: як вона раз-у-раз сиділа коло його ліжка; як у нього в часі гарячки її образ усе мішався з образом лебедя, якого він хлопцем бачив у вуйковім має-
