тку; що особливо одна згадка зворушила його глибоко, як він раз того лебедя обкидав болотом, а він лише тихенько пірнув у воду і виринув із неї знову чистий; як вона все плавала на вогняних хвилях, а він кликав: Тінка, бо так називався той лебідь, але ніяк не міг привабити його до себе, бо його вся радість була плавати та ґраційно вигинати шию; запевнив маркізу в тому, що любить її без пам'яті, а потім, почервонівши до вух відразу, втупив очі в тарілку і замовк.
Нарешті прийшлося встати від столу; а що граф по короткій розмові з матір'ю зараз розкланявся з товариством і пішов до свого покою, то члени його лишилися знову і не знали, що думати. Комендант стояв на тому, що треба лишити справу природньому розвоєві. Граф певно числив при своєму вчинку на своїх вояків. Інакше це стягло би на нього нечесть і деґрадацію. Пані Ґ. запитала дочку, що вона думає про нього і чи не згодилась би на якубудь заяву, щоб запобігти нещастю. Маркіза відповіла:
— Найлюбіша мамо! Це неможливе. Жаль мені, що мою щиру вдячність виставляють на таку тяжку пробу. Але я рішилася не виходити вдруге заміж і не хочу наражувати свого щастя, та й ще так нерозважно, на друге ризико.
Надлісничий завважив, що коли це її незламна постава, то й така заява могла би бути хосенною, а воно ж майже неминуче дати йому будь-яку заяву. Полковниця докинула, що коли цей молодий чоловік, що відзначається так багатьма надзвичайними прикметами, виявив свою готовість осісти в Італії, то на її думку його пропозиція заслуговує на певне узгляднення, а рішення маркізи вимагає ще розмірковання. Надлісничий, сівши біля неї, запитав, як він особисто подобається їй? Маркіза відповіла з деяким заклопотанням: "Подобається і не подобається мені", — і покликалася на почуття інших.
На таку відповідь маркізи полковниця сказала:
— Коли він вернеться з Неаполя, а розвіди, які б ми тим часом могли зібрати про нього, не суперечили б загальному
