вражінню, яке він зробив на тебе, то щоб ти відповіла, якби він тоді повторив свою пропозицію?
— В такім разі, відповіла маркіза, — коли його бажання видаються справді дуже гарячими, я б ті бажання, — вона запнулася і її очі засяяли блиском при тих словах, — я б сповнила їх задля зобов'язання, яке я винна йому.
Мати, що завсігди бажала другого заміжжя своєї дочки, ледве здужала приховати свою радість при тій заяві і міркувала, що можна б зробити з цього. Надлісничий сказав, знову неспокійно встаючи з крісла, що коли маркіза припускає якусь можливість урадувати його колись своєю рукою, треба тепер зробити щось, щоб запобігти наслідкам його шаленого вчинку. Мати також притакнула й додала, що остаточно й ризико тут було б не надто велике, бо при так багатьох прегарних прикметах, які він виявив тієї ночі, коли росіяни штурмували фортецю, ледве чи слід побоюватися, щоб і в іншому його поводження не відповідало їм. Маркіза дивилася з виразом найживішої тривоги вниз перед собою.
— Аджеж можна б йому, — говорила далі мати, беручи її за руку, — передати, наприклад, таку заяву, що ти аж до його повороту з Неаполя не захочеш ні за кого іншого вийти заміж.
На це маркіза відповіла:
— Таку заяву, наймиліша мамо, можу дати йому, але тільки боюся, що вона не заспокоїть його, а нас заплутає.
— Це вже здай на мене! — відповіла мати з найживішою радістю і оглянулася на коменданта. — Льоренцо, — запитала, — а ти як думаєш? — і заходилася вставати з крісла.
Комендант чув усе. Він стояв при вікні, дивився на вулицю і не сказав нічого.
Надлісничий запевнив, що бере на себе скараскатись графа з дому цією нешкідливою заявою.
— Ну, то робіть! робіть! робіть! — скрикнув батько обертаючись. — Мушу вдруге піддатися цьому москалеві.
Тоді мати схопилася з сидження, поцілувала його й дочку,
