ється, що Бог ощадить йому горя бачити її ще раз". Лист був мокрий від сліз, а в куточку було замазане слово: "диктований". У маркізи біль бризнув з очей. Гірко плачучи над помилкою своїх батьків і над несправедливістю, якої допускаються ті чесні люди, вона пішла до покоїв своєї матері. Сказано, що вона у батька. Вона хитаючись пішла до батькових покоїв. Заставши двері замкненими, вона впала коло дверей, ридаючи й голосно кличучи всіх святих на свідків своєї невинности. Пролежала так уже кілька хвилин, коли з покоїв вийшов надлісничий і з запаленим лицем сказав до неї, що мабуть чула, що комендант не хоче бачити її. Маркіза, сильно хлипаючи, скрикнула: "Мій любенький брате!". Втиснулася до покою і крикнула: "Наймиліший таточку!" і простягла до нього руки. На її вид комендант обернувся до неї плечима і побіг до своєї спальні. Коли вона бігла за ним, крикнув їй: "Геть!" і хотів замкнути двері, та коли вона, ридаючи та благаючи, не давала замкнути їх, він нараз попустив і, коли маркіза ввійшла до нього, побіг до протилежної стіни. Вона кинулася йому, оберненому до неї плечима, до ніг і дрижачи обхопила його коліна, коли пістолет, який він ухопив, саме в ту хвилину, коли він зривав його зі стіни, випалив і постріл з лускотом бухнув до стелі.
— Пане мого життя! — скрикнула маркіза, поблідла як труп і, ставши на ноги, вийшла геть із його покоїв. Увіходячи до своїх кімнат, веліла зараз запрягати і смертельно знесилена сіла на кріслі й почала сквапно одягати своїх дітей та наказала пакувати свої речі. Вона тримала найменше на колінах і обвивала його хусткою, щоб негайно, скоро все буде готове до від'їзду, сідати до повоза, коли ввійшов надлісничий і на розказ коменданта зажадав від неї, щоб дітей лишила тут.
— Моїх дітей? — запитала вона і встала. — Скажи своєму нелюдяному батькові, що може прийти й застрелити мене, але не зможе видерти у мене моїх дітей.
Озброєна всіма гордощами невинности, вона взяла дітей, а що брат не важився спиняти її, занесла їх до воза і від'їхала.
