дубова брама, понабивана цвяхами. Маскалічани надто заслонили її, наче валом, проти напору і проти сокир. А срібний святий, безпристрасний у своїй білизні, хитався чимраз сильніше серед замішання, все ще підтримуваний на раменах чотирьох геркулесів, що, хоч були криваві від ніг до голови, завзято трималися на ногах. Остаточною метою нападників було поставити свого ідола на вівтарі противника.
Та поки Москалічани билися, як леви, і доказували чудес на кам'яних сходах, Джіякоббе, висковзнувшися, незаприміченим побіг довкола костьолу, щоб винайти неборонений вхід, який би дав йому доступ у середину святині. Він побачив шпарку лиш трохи вище від землі, вповз у неї, зразу зупинився, не можучи пропхати плечі крізь надто вузький отвір, але потім потиснувся так, що здужав просковзнути своїм худим тулубом крізь шпару. Приємний запах кадила носився в самотній божій домівці. У пітьмі, помацки, йдучи на галас бійки знадвору, спотикаючися по стільцях, оббиваючи собі лице і руки, він поспішав до брами. Вже сокири скажено гримали об дубові бруси, аж церква глухо дудніла. Він ухопив кусок заліза і почав відривати замок, сопучи, паленіючи трепетливим острахом, що зменшувало його сили; його очі були засліплені, все його тіло боліло ранами і обливалося теплою посокою.
— Святий Панталеоне! Святий Панталеоне!
Так кричали нападники знадвору, чуючи, як брама піддається, і подвоюючи свої зусилля й удари сокирами.
Крізь дерев'яні бруси Джіякоббе чув важкий стукіт тіл, що змагалися в боротьбі, різкий удар ножа, що проколював нирки у чоловіка. І в тій дикій душі розпалювалося могутнє чуття, подібне до божеського ентузіязму героя, що спасає свій рідний край.
