За останнім натиском брама піддалася. Радузийці ввалилися до костьолу з безмірним вереском перемоги, ідучи ногами по трупах, двигаючи свого срібного святого до вівтаря. Відблиск рухливого світла ввірвався нараз у темну костельну наву, замиготів у повітрі на позолоті канделябрів і на свиставках орґанів. Друга битва розпочалася в костьолі, під тим рудавим півсвітом, що розливався чимраз сильніше в міру того, як пожирала сусідні доми, як ширилася пожежа. Посплітані одні з одним тіла качалися по кам'яних плитах, не попускаючи того, кого вхопили, валялися разом у скажених обіймах товкли одні одних з усіх боків, боролися не на життя, а на смерть під лавками, на східцях бокових вівтарів, у кутах сповідальниць. Дзвінке склепіння божого дому відбивало виразно холодний шелест заліза, що прошибає людське м'ясо або сковзається по кості, короткий і уриваний стогін чоловіка, що його поцілено смертельно, хрускіт черепа, що розскакується від удару, рик чоловіка, що не хоче вмирати, лютий сміх того, кому вдалося забити другого. А понад цією різаниною носився любий запах накуреного кадила.
Але купка оборонців боронила приступу до вівтаря, а срібний ідол таки не доступив досі слави, щоб станути на ньому. Джіякоббе бився косою, покритий ранами, не уступаючи ані на п'ядь зі сходів, на які вискочив був перший. Уже тільки два чоловіки тримали святого, а його величезна срібна голова хиталася, тремтячи дивовижно, мов п'яна маска. Москалічани доходили до скаженої розпуки.
Та ось святий Панталеон покотився по плитах, дзеленькаючи голосно і дзвінко. І коли Джіякоббе похилився, щоб підняти його, якийсь великий хлопчисько повалив його додолу ударом оскарба у хребет. Два рази Джіякоббе піднімався на ноги, але два нові удари валили його додолу. Його лице, груди і
