прийняти заслужену кару.
— Але хто? хто? хто? — нетерпляче питала маркіза.
— Як сказано, — говорила далі пані Ґ., — молодий, зрештою добре вихований чоловік. Ми ніколи б не чекали від нього такої підлоти. Та ти не лякайся, моя доню, коли довідаєшся, що він з низького стану і зовсім позбавлений вимог, яких би треба чекати від твого мужа.
— Все одно, моя наймиліша мамо, — сказала маркіза, — зовсім негідним він не може бути, коли вперед кинувся вам до ніг, а не мені. Але хто це? хто? скажіть мені лише, хто?
— Ну, отож, — відповіла мати. — Це стрілець Лєопардо, якого батько виписав із Тиролю і якого я, як ти бачила, вже привезла з собою, щоб представити його тобі як жениха.
— Лєопардо! стрілець! — скрикнула маркіза і з виразом розпуки притиснула руку до чола.
— Чого злякалася? — запитала полковниця. — Маєш причину сумніватися?
— Як? де? коли? — запитала маркіза змішана.
— Це, — відповіла мати, — він хоче виявити лише тобі. Говорить, що сором і любов роблять неможливим пояснити це комусь іншому крім тебе. Та коли хочеш, то відкрий передпокій, де він з биттям серця дожидає закінчення; і поки я віддалюся, попробуй видобути з нього його тайну.
— Боже, батьку мій! — скрикнула маркіза, — раз у південну спеку я була заснула, а коли прокинулася, бачила, як він віддалявся.
І при цьому своїми дрібними руками затулила своє лице, що його густо залила фарба сорому.
При тих словах мати кинулася перед нею на коліна.
— О моя доню! — крикнула вона. — О ти сердешна! — і обняла її руками. — Ах я підлячка! — і сховала своє лице на її оксамитовій сукні.
Маркіза запитала стривожено:
— Що вам, моя мамо?
