— Граф не відступав від полковниці. Все ще стоячи на колінах, він узяв крайчик її сукні і цілував його.
— Люба! Ласкава! Високоповажана! — шептав і сльози гарячі спливали по його лиці.
— Встаньте, пане графе, — сказала полковниця, — встаньте, потіште оцю, той усі будемо поєднані, все буде даровано, забуто.
Граф піднявся плачучи. Він знову припав на коліна перед маркізою і взяв легенько її руку, наче вона була з золота, а сам дух його руки міг би притемнити її. Але вона зірвалася з місця і крикнула:
— Ідіть геть! Ідіть! Ідіть! Я сподівалася якогось розпусника, але не… чорта!
І, оминаючи його немов зачумленого, відчинила двері кімнати і крикнула:
— Покличте полковника!
— Джульєтто! — крикнула здивована мати. Та маркіза з убивчою дикістю дивилася то на графа, то на матір. Її груди хвилювалися надсильно, її лице палало — фурія не дивиться страшніше. Надійшли полковник і надлісничий.
— З оцим чоловіком, тату, — сказала вона, коли ті ще були у вході, — я не можу одружитися! — І вхопила посудину зі свяченою водою, що висіла при затильних дверях, оббризкала нею одним великим помахом батька, матір і брата і миттю, як та дика коза, щезла з кімнати.
Комендант, збентежений цією чудною появою, запитав, що сталося, і зблід, побачивши в тій рішучій хвилині в покої графа Ф.. Мати взяла графа за руку і сказала:
— Не питай! Цей молодий чоловік жалкує сердечно всього того, що сталося. Дай йому своє благословенство, дай, дай і все скінчиться щасливо.
Граф стояв знівечиний вщент. Комендант поклав на нього руку, його рука дрижала, повіки кліпали, а уста були білі, як крейда.