— Не знати ще. Я велів занести його до Дубса, куди не долітають ґранати.
Гельмедорф мій щирий приятель.
— Дозвольте мені, пане полковнику, поїхати до нього на пару годин.
— Навіть прошу вас, поїдьте. А як вернетеся, то прошу мене сповістити, як йому там.
— Слухаю, пане полковнику!
Довкола огнища дому в Ґран-Дубсі застав стару бабусю, у якої засіялися вуса, а уста шептали молитви, двох дітей і господаря. Всі вдивлялися в полум'я. Це свої, хатні. Не говорячи ані слова, батько підняв великий палець правої руки і показав позад себе на двері. Я ввійшов. На широкім французькім ліжку лежить Гельмедорф. Заснув. Його лице сіро-жовте. Він не рухається. Коло ліжка стоять три лікарі і дві сестри-жалібниці з Німеччини. Шпитальний помічник, тримаючи обома руками велику миску, повну аж до самого краю, крови (або може винної поливки), власне спішить до виходу. Через плечі у нього перевішені рушники, намочені в пурпурі. Червона маса (може винна поливка) загусла і трясеться мов студенець і набирає чимраз темнішого кольору; на середині вона аж темносиня.
Лікарі виходять на останню нараду. Один із них, що досі мав рукава від сюртука і від сорочки закочені вище ліктів, тепер випростовує руки і защіпає ґудзики. Я попросив сестер (Рідний краю, цілуй кожний крайчик їх одежі! Це твої ангели в часі війни!), щоб спочили на хвилинку, а я посиджу біля хворого.
Молодому офіцерові відламок ґранати відірвав усе м'ясо з правого вуха. Я сам коло нього. Я прикляк коло його ліжка, взяв руку сонного у свою і притулив своє чоло до неї. Мої думки — це молитва, це гаряче благання до Бога:
— Не бери його до Себе! Це мій одниокий, найліпший приятель!
