чити нас — і ми всі будемо в пастці. Щось хруснуло. Це я посеред барикади зав'яз чоботом між спицями колеса. Удалося мені якось вивільнитися. Моя команда пробиралася за мною. Ми всі перелізли і стоїмо на подвір'ї. Ворога нема. А тепер усе мусить зробитися мигом. Я беру Барраля і десять вояків і розставляю їх перед будинками для забезпечення тих, що мають доконати підпалу. Затаївши в собі дух, я вслухуюся в пітьму і нічну тишу. Поруч мене ліворуч стоїть Барраль, праворуч Ганзен. На хвилину виринув місяць. Я глянув на Барраля, глянув на Ганзена: їхні лиця бліді, мов стіна, але напружені. Ганзен шепче стиха:
— Пане ляйтенанте! Пане ляйтенанте!
— Що таке?
— Ось спаги[1] перед нами.
— Що ти верзеш, Ганзен!
Ще не палає пожежа. Аж ось блиснуло у фортеці перед нами і мов на даний знак пролетіли над нашими головами геть до табору величезні ґранати. Вони лишають по собі довгі огнисті смуги. В люках казематів мигоче тут і там синє світло.
Ось підлетіла одна одинока ракета; там, за пів милі далі, звилася несподівано друга. А поза тим так тихо, так тихо.
Та ось за нами вибухає полум'я… здержувані крики… Свиня заквичала жалібно.
— Ганзен, скоч но зараз там і заколи ту свиню, щоб ані голосу не подала.
— Слухаю, пане ляйтенанте!
Шарах! Шарах!
Моє доручення виконано. Я повідомив, куди треба.
— А знаєте вже, що Гельмедорф цієї ночі тяжко поранений відламком ґранати? — каже мені полковник.
— Ні, пане полковнику, не чув про це. А чи рана смертельна?
- ↑ Турецькі вояки з Африки, що служили у французькім війську.
