ла їй на хребет Кауноса, і прудкий звір погнав.
Якийсь час Ціянея слідкувала за ними очима. Переляканий Каунос держався за плечі і деколи замотувався в її довжелезнім волоссі. Кентавриця гнала широкини, могутніми скоками. Вона гнала в прямій лінії і помалу зменшувалася в зеленій далечині. Кентавриця швидко щезла за деревами, потім показалася знову, але вже маленька, мов точечка, яку ледве можна було розпізнати. І вкінці Ціянея не могла вже бачити її.
Повільними кроками верталася мати Бібліс до свого лісу. Вона була сумна, але при тому й рада, що через ту насильну розлуку спасла долю обох своїх дітей. І вона дякувала богам, що дали їй настільки сили, що могла сповнити такий важкий обов'язок.
— Тепер, — думала вона, — Бібліс лишилася сама і забуде свого усуненого брата. Вона прив'яжеться до першого-ліпшого, що завтра зуміє підлеститись до неї, і напівбожеське покоління виросте, як і слід, із її шлюбного зв'язку. Благословляю вас, безсмертні боги.
Та коли вона ввійшла до печери, маленької Бібліс давно вже не було в ній.
Коли Бібліс побачила лише саму себе на маленькім ліжечку з зеленого листя, де вона спала поруч свого брата, вона даремно силкувалася заснути; сон не приходив до неї цього вечора. Вона вийшла. Ніч була тепла. Легенький вітер хилив і підіймав лагідно глибокі маси лісових дерев. Вона сіла на камені і вдивлялася в біжучу воду.
— Каунос, — думала вона, — Каунос… Чому він не вертається? Де він забарився? Хто затримав його? Таточку, хто віддалює його від мене?
