— От іще сліпе та несправедливе щастя! Невже йому подобалось, щоб ми, зроджені з тих самих батьків, мали таку неоднакову долю! Та ми ж старші були у своїх чужосторонніх мужів як слуги, а тепер вигнані з дому і з власної вітчини як вигнанці живемо далеко від батьків. А ця наймолодша, цей пошкребок пересиченої природи, доскочила такого багатства, такого божественного мужа, і навіть не вміє користуватися таким добром. Чи ж не бачила ти, сестро, яких і скільки там у домі дорогоцінностей, які препишні сукні, які блискучі клейноди, і скільки скрізь насаджено золота! А коли ще її муж такий гарний, як вона каже, то нема у світі щасливішої жінки. Та хто знає чи зжившися з нею і ще більше закохавшися в ній, її божеський муж не зробить її якоюсь богинею? Їй-богу, що так воно є і що вже вона й тепер так поводиться. Вже й тепер вона дивилася на нас згори і виглядала як богиня, маючи духів за слуг і повеліваючи вітрові. А я нещасна дістала першого мужа старшого за мого батька, лисішого за мою долоню і слабшого за малого хлопця, а в домі все поховано й позамикано на замки.
— А моє ж яке! — сказала друга. — Та я ж дістала мужа хворого на падагру, горбатого і мало коли могла потішитися подружніми радостями, а зате часто мусіла натирати його покручені і мов камінці затвердлі пальці та поганити свої ніжні руки товстими смаровилами, брудними шматами і смердючими окладами. Не жінкою була я, але якоюсь шпитальною прислужницею. А ти ж, сестро, та невжеж ти можеш так терпеливо, чи радше так невільничо, кажучи тобі відверто, зносити свою долю? Що до мене, то я не можу довше стерпіти того щастя, яке звалилося на цю негідницю. Пригадай лише, як гордо і як безлично поводилася вона з нами і самою своєю самохвальбою виявляла свою обридливою пихою надуту душу. І з таких скарбів нерадо якось кинула нам невеликі шматочки і заразу наприкривши собі нашу присутність, веліла нас вигнати, видмухати й висичати. Та не буду ж я ніяка жінка і не дай мені боже дихати,
