так що від їх ненастанного голосіння аж луна йшла по скелях і по крутих дебрях. Кликали по імені свою нещасну сестру, доки вона, зворушена тими жалібними і проразливими голосами, що доходили аж до низу, без пам'яті, в тремтінню вибігла з дому і крикнула:
— Чого вже ви так побиваєтеся риданнями? Ось я вам та, за якою плачете. Годі вже того вашого квиління, осушіть повіки, поливані невичерпними сльозами, бо вже можна вам бачитися з тією, за якою ви так розплакалися.
Покликавши Зефіра, Псіхея передала йому наказ свого мужа. І незабаром він, послушний наказові, приносить їх найлагіднішим летом на своїм легенькім повозі. Ось уже вони обіймаються і тішаться сквапливими поздоровленнями, аж їхні гарячі, стримувані досі сльози обливають її розквітаючу радість.
— Ходіть вже до дому, — веселенько промовила Псіхея, — до нашої домівки і потіште свої засмучені душі.
Промовивши це, показує їм усі багатства свого золотого дому і всю численну челядь услужних духів, і прекрасну куппіль, і при божественнім столі гостить їх багатим обідом, так що вони насичені надміром цього несвітського багатства, яке скрізь кидалося їм в очі й будило в їх ненатлих грудях заздрість, нарешті одна поперед другої почали розпитувати, хто це такий пан отих небесних речей, хто такий її муж? Та Псіхея ніяким способом не наважилася переступити наказ свого мужа і не видала тайни свого серця, але отак собі навгад сказала, що це прекрасний молодий чоловік, у якого лице щойно покривається вовнистою борідкою, і займається він найбільше полюванням по полях і горах. Та боячися, щоб не зрадити себе дечим у дальшій розмові, вона обдарувала їх дорогоцінними речами, покликала Зефіра і поручила йому віднести їх назад.
Цього було доконано швидко. Та шановні сестриці, вертаючися додому, вже були розпалені заздрістю і немов з полиском гадючої отрути торохтіли між собою в невпинній розмові. Одна почала:
