хи вчасніше як звичайно, явився її муж і, прилігши біля неї на ліжку, обняв її заплакану і промовив до неї:
— Чи ж на те ти обіцялася мені, моя Псіхеє? Чого ж мені, твоєму мужеві, ждати від тебе, чого надіятися? Невжеж ти день і ніч отак, навіть в обіймах свого мужа, не перестанеш мучити себе? Та вже роби як хочеш і йди за своєю примхою, яка має вийти тобі на шкоду. Ще згадаєш моє щире упімнення, коли почуєш запізнілий жаль.
Тоді вона просьбами, навіть погрозою, що вмре, вимогла від мужа, що притакнув її бажанню, аби могла бачитися зі своїми сестрами, потішити їх і побалакати з ними. Він пристав на прохання своєї новошлюбної жінки, дозволив їй надто обдарувати їх якими схоче золотими речами, лише одного не велів їй і навіть пригрозив, щоб не піддавалася на пагубну раду сестер і не питала про вигляд свого мужа, бо це за таку безбожну цікавість зіпхне її з вершини теперішнього щастя у велике нещастя і позбавить її надалі його обіймів.
Вона подякувала мужеві і вже й повеселіла.
— Та я би, — сказала вона, — сто раз воліла вмерти ніж позбавити себе твого пресолодкого подружжя. Люблю тебе і поза очі, хоч не знаю, який ти є. Кохаю тебе, як свою душу, і рівний ти мені самому Амурові. Одно ще тільки прошу тебе, накажи оцьому твоєму слузі Зефірові, щоб тією самою дорогою приставив мені моїх сестер сюди.
І покриваючи його уста поцілунками, і додаючи найласкавіші слова, і прилягаючи до нього всіма членами, до цих пестощів додає ще слова:
— Мій же ти найсолодший, мій мужу, солоденька ти душко своєї Псіхеї!
Серед таких любовних пестощів і солодкого шептання муж заснув, обіцявши їй сповнити все, і вже аж вдосвіта щез із іймів своєї жінки.
Сестри її, розвідавши все, поспішилися вийти на той вершок, де покинено Псіхею, і там почали плакати та нарікати,
