— Оце гарно для нашого роду і для твоєї доброї слави! Якнайшвидше потоптав ти накази своєї матері, а надто володарки. Замість замучити ворожу мені дівчину якимось брудним закоханням, ти, недоростку, волів узяти її у свої недозволені і недозрілі обійми, щоб моя суперниця довелася мені невісткою. Та що ти собі думаєш, лобузе, розпуснику ти немилий мені? Чи думаєш, що ти мій одинак і що я по своїх літах не можу мати ще одного сина? Знай отже, що маю намір уродити сина далеко кращого за тебе. Та ні, щоб ти ще краще відчув своє упокорення, візьму собі за сина якогось із моїх підданих і дам йому оці крила й вогник, і лук, і стріли, і всю твою зброю, яку я тобі дала не для цього вжитку. Бо ж із дарів батька твого ніщо не придалося для твого ремесла. Але вже від найменшої молодости ти був погано вихований і маєш злочинні руки. Скільки вже разів ти кидався на старших від себе! Та й мене саму, твою матір, ти, матковбивце, ображаєш щодня і ранив не раз, і гордуєш мною немов удовою та лише боїшся твого вітчима, найбільшого і найхоробрішого войовника. Та ні, щоб обридити мені моє життя на віру, ти привик приводити йому своїх дівчат. Але тепер ти, блазню, пожалкуєш отих своїх збитків. Гірка і прикра буде тобі ця твоя женячка. Але тепер я виставлена на сміх, що маю робити? Куди податися? Чи чекати допомоги від моєї неприятельки Тверезости, яку я за її ледарство не раз ображала? Страшно мені вдаватися в розмову з цією такою брудною, мужицькою бабою. Та нема що гордувати потіхою хоть з будьякого боку. Мушу вдатися до неї, бо ніхто інший, тільки вона одна, не зможе покарати якнайгостріше цього лобуза, випорожнити його сагайдак, притупити стріли, розструнити лук, погасити смолоскип і саме його тіло пригнобити якнайгострішими ліками. Аж тоді почую себе заспокоєною за свої кривди, коли оцими своїми руками обстрижу його волосся, яке я колись переплітала золотом, і обскубу йому крила, які я не раз купала в нектаровій купелі на своєму лоні.
Сказавши це, вилетіла в двері сердита жовчною лютістю.
