Тут же зустрілися з нею Цецера і Юнона і, бачучи її збентежене лице, почали випитувати, чого так грізно стиснені брови забирають красу її блискучих очей? Вона ж відповіла:
— В саму пору приходите, щоб втихомирити моє розпалене серце. Прошу вас, усіми своїми силами розшукайте мені оту летючу втікачку Псіхею. Бо ж певно всі знаєте вже скандальну новину мого дому і невимовний учинок мого сина.
Богині, не знаючи що сталося і бажаючи втихомирити її жорстокий гнів, заговорили до неї:
— Що ж тобі, богине, завинив твій син, що з таким ненатлим гнівом поборюєш його приємності і бажаєш знівечити ту, котру він полюбив? Яка ж, скажи нам, його вина, коли любо усміхнувся до гарної дівчини? Чи не знаєш, що він мужчина і то молодий? Чи може забула, скільки йому років? Чи може думаєш, що він ще досі малий хлопчик у штанятках? Ти ж йому мати і до того розумна жінка, то пощо ж тобі так цікаво слідкувати за всіма його забавами, винуватити його маленькі розривки, псувати його любощі, а ганьбити твої власні штуки і твої розкоші у твоїм вдаснім сині? Який бог і який чоловік стерпить те, щоб ти розсіювала любовні радощі серед народу, а в своїм власнім домі так тяжко карала любощі і забороняла прилюдне виконування жіночих вибриків?
Отак вони поза очі боронили Амура, боячися його стріл. Та Венера обурена, що вони немов на сміх підіймають її кривду, відвернулася від них і притишеними кроками подалася до моря.
Тим часом Псіхея блукала різними дорогами день і ніч за слідами мужа, стурбована бажаючи лише одного — втихомирити його гнів і, коли не жіночими пестощами, хоч невільничими послугами ублагати його.
Побачивши на стрімкій вершині якийсь храм, подумала:
— Хто знає, чи не там живе мій пан?
І поспішно звернула туди свої кроки, яких знесилення перемагала посиленим змаганням і бажанням. Щодуху перемігши
