з 13-го на 14-е падолиста. Сьогодні якраз п'ятнадцять років…
І ще раз її мрії приймають виразні риси. Але вона вже не думає про свої дитячі літа, вона думає про сучасне.
Вона піднялася і наблизилася до вікна, але з вікна не було добре видно неба за високими протилежними домами. От тим то вона відкрила скляні двері і вийшла на балькон.
В її голові мигнула думка:
— Коли б я ще сьогодні вірила цьому, чого бажала б я собі цього вечора?
Вона зітхнула. У спогадах перед нею промайнуло все дотеперішнє її життя: її шлюб уладжений так, як це випадало її батькам, а далі оте життя безбарвне, одностайне, пусте, без любови і без принади.
Невже ж вона не любила нікого? ніколи?
Її серце починає бити трохи живіше. "Він" дуже принадливий… Вона бачить перед собою усміх його синіх очей.
Та враз їй робиться ніяково якось — так само, як і кожний раз, коли він дивиться на неї. Його очі такі гарні…, а проте в них є щось… щось черстве, холодне і жорстоке.
Вона дивиться на небо.
— Чого б бажала я? — думається їй. І вона чує, як у її серці знову оживає віра, те чудове дитяче вірування, воно вернулося — могутнє, самовладне, чарівливе.
Але всі зірки, здається, стоять нерухомо, тільки тремтять крихітку промінням.
— Чого б я бажала?.. Щоб він усе любив мене?.. Ні, щоб він на правду любив мене!.. Бо чому ж він не прийшов учора?
І вона звільна нахиляється на балюстраді і не бачить зірки, що мигнула і впала.
Потім знову починає думати:
— Так, він любить мене, про це нема сумніву… Але його очі такі холодні!..
І нараз її душу обгортає смуток.
