— Я дуже нещаслива! — думається їй.
І нараз перед нею немов розпанахано заслону.
— Хочу бути щасливою!.. Ось чого треба бажати.
І ось вона повторює, повторює ненастанно:
— Хочу бути щасливою!
Велика, розкішна надія огортає її, бо ж зорі не брешуть!
І ось ціле небо, здається, запалало незлічимими іскрами, що тремтять і літають; одна за одною вони описують луки, довгі, ґраціозно вигнуті луки.
Упоєна радощами, вона простягає обидві руки, нахиляється. "Хочу бути щасливою!" — шепче вона. Її очі блищать, а довкола уст миготить щось наче щастя вічности.
Вона нахиляється, нахиляється, раз-у-раз шепочучи немов магічне заклинання: "Хочу бути щасливою!".
Нараз вона тратить рівновагу і зісковзується в безодню, мов великий білий птах.
Зорі, бачите, не брешуть ніколи!
Вона навіть не скрикнула, майже легенько вдарилась об гострий камінь, від чого у неї на скроні виступило кілька червоних крапель — і це була знову таки одинока кольорова пляма на її лиці, бо великі зеленкуваті очі були закриті.
Зрештою вона зовсім не мучилася і не покалічилася. Вона так і лишилася дуже гарною, а на її устах заховався усміх екстази.
Одна бабуся, що йшла обік і була дуже забобонна, присягалася, що це сталося тому, "бо сьогодні маємо п'ятницю і ч. 13".
