Усякий раз, коли іронія долі являється мені виразно, в різкім образі, мені згадується той бідний хлопчище Люї Крессоль.
Це було в часі розрухів, яких наробив був у Альжирі Бу-Амена. Я був тоді поручником при другім полку стрільців у Африці.
Одного дня надійшов наказ вирушити негайно, щоб гнати ворога до Ель-Уед-Фенді. Ми подалися в дорогу і маршували звільна, широким ланцюгом, не зупиняючися три дні і три ночі. Тоді то, в часі того безконечного походу я пізнав цю історію — історію Люї Крессоля.
Він мав 20 літ, а виглядав на 15, був дуже малий, саме стільки, що дійшов до військової міри, дуже тонкий, з золотавим волоссям, мов у дівчини, з гарними рум'янцями, яких навіть африканське сонце не встигло присмалити, і з великими синіми, задуманими очима. Він був дуже чемний, надзвичайно чемний — річ смішна у африканського стрільця. Його лице мале завжди якийсь вираз, що не тут його місце, що це хтось на сміх перебраний за вояка і висаджений на великого білого коня. А що у нього ще більше ніж у інших було охоти до спання, то я поставив свого коня поруч його, а ми вночі почали розмовляти.
— Ну, Крессоль, швидко ти будеш вільний, — сказав я.
— Так, пане поручнику. Ото моя бабуся тішитиметься!
Я запитав його:
— А що ж ти робитимеш, коли будеш вільний?
