Viele sterben zu spät und
Einige Sterben zu früh.
F. Nietzsche.
Опершися ліктями на поруччя Понте Веккіо (старого мосту), Сент Джон де Трасі роздивлявся довкола. Було дуже гаряче, а сонячне проміння танцювало по поверхні зеленкуватої води.
Ліворуч, наче пустивши коріння в ріку, піднімалися нерівні доми, жовтаві або брудно-білі, трохи понурі або ясні, подірявлені всюди, вікнами всяких розмірів, різних і дивоглядних форм. Там були малі, круглі віконця, в середині якогось старого склепленого лука, далі довгі, широкі, малюсінькі аж до квадратових дахових віконець, таких маленьких, що, сказав би, в них ледве є настільки місця, щоб вистачило досить повітря для однієї квітки. І все те без ніякісінької симетрії в таких місцях, де того найменше можна б чекати, так як на тих комічних малюнках, що їх малюють діти. Були там також дуже тісні бальконики, а де-не-де зелені штори.
Висота домів була також забавно неправильна: деякі були дуже високі, інші зовсім низенькі, ще інші худі-худі, мов карикатура англичанина, і вузькі до неправдоподібности, знову інші значно ширші і на вигляд трохи ситіші; а на всіх були невеличкі дахи, навислі так, як дашки кашкетів над чолом.
Мали ті доми свій особливий вираз і, здавалось, були обтяжені всякого роду нещастями і слабостями: один, трохи грубенький, подобав на горбатого; другий, бачилось, був кривий, був один кривоногий; один маленький, низенький виглядав наче безногий каліка. Але всі ті їх слабості були якісь веселі,
