збуджували сміх. Обсипані сонячним промінням, пречудово погані й артистичні ті доми були абсолютно розкішні для ока, як ні один інший закуток у Фльоренції.
Сент Джон де Трасі розумів вираз тих домів, але час від часу він озирався. Його зір бігав по Понте Веккіо. Він вийняв годинника.
— Вже шоста, — промовив стиха. — Вона сказала, що буде о п'ятій.
І він знову почав вдивлятися в три мости на Арно, що були перед ним, і далі, геть на край обрію, в сині гори. Але він не бачив ані ріки, ані домів-калік. Одначе він дуже виразно бачив той сальон у віллі Норі, де вперше спіткав свою долю.
Він і досі почував ту дивну радість, яка опанувала його тоді, коли побачив цю жінку з очима мов сині оксамитки на білім тлі. Вона була рудава — може підмальована, але це не шкодило, бо її тіло було дивно біле. В руці вона держала чашку чаю і, не вважаючи на довгі рукава, що обтискали її руку, порушувалася свобідно і зручно, так як майже всі жінки, що звикли до тієї невеличкої невигоди — пити чай стоячи і держати ще дещо в руках.
Вона була напрочуд зграбна, а її незвичайна постать була дивно гарна і видавалася високою задля сукні з довгим треном з дуже м'якого шовку яскраво пурпурового кольору, що виглядав мов почервонілий фіолет.
Не було нікого більше в тій кімнаті, тільки вона — вона і склеплена стеля покрита старими фресками з Cinque-cento[1]; тільки ця стеля і ця жінка були однаково артистичні.
Коли де Трасі побачив її, він власне розмовляв з гарною леді Честер, милою особою, що все мала серце на долоні, а долоню дуже велику і все відкриту.
В тій хвилині його розмова зробилася баламутною, а він
- ↑ Cinque-cento називається в італійській історії XVI вік, час найвищою розквіту італійської штуки.
