стішати, громадилися і скоро уся гора Тетрівара покрилася густою, білою піною. В тім самім часі почали падати з дерев тонкі пухнаточки снігу, а на полянах закурила метелиця. Здійнявся вітер і погнав таку куряву, що заліплював снігом очі. Холодним струмком тягнув той вітер над землею, вдаряв галуззями, нагинав верхи дерев.
Виселенці приспішують крок. Але вже застогнав ліс під напором бурі, а тяжкі хмари люто носилися по небу. Нараз гори і долини, ліси і люди, небо й земля — все сховалося в сильній завірюсі, що кожної хвилини сильнішала, шаліючи від великої лютости. Виселенці напружують усі свої сили в боротьбі за життя. Перед ними повстало питання, хто переможе: чи сніговій, що надійшов з безкраїх тундр сходу, чи сини неврожайних країн Карелії. Старий і малий ступає завзято наперед, підтримуючи один одного. Від сторони вітру обледеніла їх подерта одежа і стала твердою, як лубок. Погане взуття не тримає тепла, примерзає до ніг, що ще не перемерзли наскрізь, але умлівають від холоду. Одно хлоп'я умерло і покотилося в сніг; буря завила над ним, вітаючи так свою першу жертву.
— Анті, візьми мій кусочок хліба, щоб вистачило у тебе сил дійти! — говорить Фомка своєму молодшому братові, що постогнує від натуги.
— Вперед, вперед в ім'я Боже! — крикнув провідник Михаіс Пааво. — Звідси вже певно недалеко до села Толкі!
Одна жінка заточується і перериваним голосом наспівує псалом. Пааво підтримує її під руку і старається підбадьорити словами, а навіть вторує їм. Мовчки, тяжко дихаючи, веде Перту свою жінку, що вже занемагає; він взяв з її рук дитину. Анні вчепилась судорожно за його руку і маячить, як уві сні.
Виселенці падають один за одним на дорозі. Конячина Пааво застряла в снігу. Та нікому думати про конячину, як нікому помогти тим, що впали. У страшній завірюсі око ледве що встигає відрізнити предмети, а коли хто й побачить тіло при дорозі, немає сил нахилитися до нього. Жінка, що наспівувала
