пояснив їм, що дитина вмерла з голоду. Але пани сказали, що того не трапляється. Вони порізали бідного покійника як удушеного і не хотіли вірити в голодову смерть, доки не знайшли в його череві одну осоку. Тоді то й прийшло мені до голови вийти звідси, доки ще ми всі не померли з голоду, або не стратили розуму. По дорозі пристали до нас інші. Коли й ви підете з нами, ми годуватимемо вас; ми набрали досить запасів, стане для всіх.
Рано рушили разом в дорогу дальшу. Всі були в лахах, а йшли гусаком, звертаючи усе в бік сходячого сонця. Ранок був морозний, але ясний та тихий. З хуторів виходили голодні, озлоблені собаки, гавкали з лютости на обірванців, потім сідали на сніг і проводжали їх протяжним виттям.
В лісі стало тихіше. Вкриті інеєм дерева були обсипані різнокольоровими узорами. Пні, що тріщали від сильного морозу, наче пострілами вітали виселенців. Тишу порушував лише скрип саней, на яких везено найслабших споміж виселенців, різні кроки та час від часу плач найменшої дитини Перту. Коло сільця Кекі собаки знову порушили спокій. Вони тяглися за подорожніми цілі верстви. Зате далі почалася пустеля — безконечні ліси хребта Маансельки. Тут виселенці, яких разило по селах виття собак, почули себе краще. Тут було спокійніше. З вищих місць дороги, скільки око могло засягнути, видно було лише ліси; ними вкривалися схили хребта і його відроги. На полудні підносила високо голову з-за хмар гора Керо і темніли шпилясті верхи Йонкувара. Напереді підносилися верхи Нємівара. А збоку обширна рівнина. То певно озеро Валамо, покрите студеним покривалом.
Цілий ранок погода була прекрасна. Нараз потягло холодом. З-за Руна витягнулись довгі, тонкі хмари, вони стали гу-
