— Бо це крадений осел.
— Може той його вкрав, що я у нього купив, та тому й паса мені не дав.
— Це вже покажеться при протоколі.
— Не боюся протоколу. Це моє чесно набуте добро.
— Там будеш балакати, де тебе питатимуть.
— Я всюди балакаю, де хто порушить мою честь.
Ми всі пішли до громадського уряду. Розпочалося переслухання. Яким твердо стояв на своєму:
— Це мій осел, нехай собі що хто хоче говорить!
— Чи це ваш осел? — питає вахмістр братів Ромосів, що прибігли задихавшись.
— Та осел то воно, осел, сам бачу, але чи наш, на це я не міг би присягти, — відповів старший Ромос.
— Здається, що наш був інший на масть, — додав молодший.
Вахмістр був не в тім'я битий, велів обмити осла від стіп до голови, і за десять хвилин басаманиста зебра перемінилася на смирного, сіренкоьго, осла-довговуха.
— Тепер він уже й похожий на осла, — сказав Степан Ромос, — і тепер уже й я міг би сказати, що це наш.
— А я й присягнути готов, що це наш! — скрикнув Ферко Ромос.
— Ну, то зараз би чорт узяв твою душу, — скрикнув і собі Яким, — бо цей осел мій, як Бог на небі.
Війт вмішався в цю розмову.
— Почекайте хвилиночку. Я знаю П'ятакового осла. У нього на череві круглий знак від підкови. Мій кінь ударив був його і відтоді це місце у нього не заросло.
— Ой моє лишенько! — простогнав стиха П'ятак. — Цей осел старий говорить про мого давнього осла.
Тим часом жандарми вже полізли під ослове черево, щоб пошукати того шрама від підкови.
— Цей осел належить Якимові П'ятакові! — промовив вах-
