Селєста лишила свою руку на його рамені, щоб не розсердити його, хоч і обпиралася як можна найменше. Потім довго вони не говорили нічого. Нарешті він розпочав з таким самим зусиллям:
— Скажи по правді, дитино, бо нічого тепер таїтися: аджеж це не ти стріляла на Синіх?
Вона почервоніла в перелетнім, блідім сяйві місяця. Він упер в неї свої ясні, смілі, зацікавлені очі. Вона змішалася, бо біль стискав їй горло, а потім запинаючись призналася:
— Ні, добродію, я не стріляла! Але, розумієте, я бачила, як усі інші наші вандейці поховалися, і я знала, що десятий закладник не зголоситься. Республіканці кричали. Ренода, моя мамка, плакала: вона боялася за свого мужа й сина. Всі інші жінки тремтіли з такого самого страху. І я подумала, що це було б дуже сумно, якби вони спалили село і вирубали впень тих добрих людей. Я виступила і набрехала на себе. Але я думаю, що це брехня не дуже підла.
— Ні, ні, це не погано! — промовив високий в'язень голосом не так уже різким. — Та тільки не надійся, що вони тебе пощадять через твою малолітність.
— О, я не надіюся, пане! Мій татко помер, моя мамка померла, всі мої знайомі померли. Від трьох літ я не бачила нічого, як лише смерть. Я вже не боюся її. У мене не було нікого крім моєї доброї Реноди, і її, останню, я хотіла врятувати, її та її мужа, її синів і її село. Тепер я не боюся нічого, лише одного, що там… у місті не захотять мене, що мене таку малу не приймуть як закладницю. А не маючи повного числа своїх жертв, вони може ще вернуться в село і нароблять біди моїй рідній Реноді.
Її голос урвався наново, а в яснім погляді вандейця, якого не дивувало вже ніяке горе, все таки заліг смуток.
Вона спіткнулася дужче. Він промовив знову понуро:
— Обіпрись же на мене, дівчино… Ти ж зовсім не обпираєшся!
