Думаючи, що він сердиться, вона обіперлася. Знову настала мовчанка, довга, довга, переривана її частим, болючим кашлем.
— Я дав би тобі свою куртку, щоб обгорнути тебе, — промовив він, — якби лише у мене була сорочка… Але я не маю нічого іншого на тілі і не можу йти поруч тебе з голими грудьми.
Вона скрикнула:
— Ви дуже добрі, добродію, та я не прийняла б цього.
Її голос душився чимраз більше.
— В тебе болить щось, дівчино?
— Так трохи… від кількох днів уже в грудях холодно, а в горлі пече. А тепер погіршало від дощу та нічного холоду. Коли говорю, у мене мов щось дере в горлі.
Лісова стіна вирізувалася ясніше в сірім сяйві. Вандеєць нахилився і якнайлагіднішим голосом промовив:
— Ти дуже втомлена, дівчино?
— О, так, добродію! Так швидко йдуть! У мене ноги поздирані, а моя промочена спідничка липне до колін. Чи далеко ще та тюрма? Ви високий, добродію, бачите може здалека дими міста?
Він випростувався.
— Так, бачу дзвіниці. За малу годинку прийдемо на місце, але й те буде занадто скоро, бо прийдемо на те, щоб умерти.
Прокляття вояків, брутальний наказ мовчати перелякали Селєсту. Вона аж до міста не сказала ані слова, тим більше, що говорення спричиняло їй великий біль.
Дійшли до передмістя. Швидко потім в'язнів запаковано в якусь вогку, чорну нору і туди кинено їм кілька околотів соломи. Селєста була так знесилена, що відразу кинулась на землю, не домагаючись своєї частки від інших в'язнів. Вандейський парубок обізвався до неї:
— Дівчино, коли не візьмеш собі зараз соломи, то тобі не лишать нічого.
