Та в неї ледве вистачило сили затремтіти при зітханнях чимраз глибших.
— Не турбуйтеся, добродію! Мені байдуже, на чому і де я лежу, нехай лише інші користуються. Я почуваю себе дуже хорою; в горлі у мене так пече, так пече… і через те дрож мене проймає.
Своїми великими, шорсткими руками він легенько підняв її і лагідно підсунув їй під плечі й потилицю жменю соломи, яку здужав захопити в сутолоці.
— Ади… ось так… так буде ліпше, правда?
Віддих дівчини робився чимраз більше прискореним; зовсім беззвучним голосом вона просвистіла:
— Ой, добродію, як я боюся… як я боюся вмерти тут, занадто швидко… на цій вогкій землі, під оцим ослизлим муром.
— І чого ти боїшся вмерти тепер, гірше ніж коли іноді, дівчино? Хіба не маєш спокою в темнім куті?
— Ой, ні! Я хотіла би йти на ешафот з іншими, щоб число закладників було повне, щоб вони не верталися мучити мою Реноду!
Він здвигнув плечима і не сказав їй нічого. По кількох хвилинах вона здригнулася слабше.
— Добродію… не маєте трошки води?
— Ні! Тобі хочеться пити?
— Так, хочеться пити… та я не про те… я хотіла би умити собі руки й лице зачорнене порохом, щоб бути зовсім чистою, зовсім білою, коли стану перед Матір'ю Божою!
Парубок сидів на землі, склавши навхрест руки і не знаючи, що відповісти. Минала хвилина за хвилиною. Дівчинка відзивалася до нього майже нечутно:
— Добродію… оце… чую, що зі мною кінець… Чуєте…
Він нахилився.
— Коли хочеш, щоб я чув, що кажеш, то обернися лицем до мене, а не говори до муру.
Вона не оберталася, але вживала найбільшого зусилля го-
