ворити слова виразно.
— Ні… не хочу обертатися до вас… мій віддих — отрута, а вдихаючи його ви могли би заразитися… Добродію, не могли б ви мені покласти дещо… камінь… щобудь під голову? Мені було би легше дихати…
Він підняв її голову і по змозі обережно положив на своїм грубім коліні.
Вона трохи легше відітхнула.
— О, це не камінь, добродію, це щось м'якеньке… Це може ваша рука… Ви такий добрий, добродію… Зробіть іще ласку та складіть мені навхрест руки на грудях… сама вже не здужаю…
Парубок склав їй руки на грудях. Вона говорила далі, все мучачись своїми думками:
— Ох, добродію… Пресвята Діва таки скаже, що це не гарно молитися з такими чорним руками… Але я не стріляла… ох, ні! Я не забила нікого! Я збрехала, щоб рятувати інших, а це не така підла брехня, правда?
— Ні, дитино, я сказав тобі, що це брехня дуже добра, дуже великодушна… і так само не турбуйся своїми брудними рученятами… ціле твоє бідне маленьке тіло лишитися в оцьому погребі, а тільки твоя душенька піде звідси і полетить зовсім чиста й біла.
— Спасибі вам, добродію, спасибі! Ох, який ви добрий!
Потім настала знову довга мовчанка; вона віддихала вже лише рідко, судорожно хлипаючи.
Тоді він, не сміючи вже говорити, провів своїм пальцем по її тоненькому обличчю, щоб переконатися, чи її повіки холодні. І він почув, що по вже зимній шкірі плили помалу ще теплі сльози. Він запитав лагідно:
— Чого плачеш, дитино? Ти ж перша будеш вільна від наших мук. Це повинно потішити тебе.
Під тим грубим, рапавим пальцем, що пробував несміло та незручно погладити її лице, дівчина розпучливо заворушила
