По битві коло Сальбефа, в якій ми здобули три тисячі набоїв, сімдесят карабінів і сто пар черевиків, спочивали ми в лісі Шеміє. Свіжо вбитою дорогою йшли наші вояки, а за ними я й о.Пішері. Вояки поспішали до полонини, відки піднімався легенький дим. Уже здалека серед снування наших вандейців ми побачили огнище, при якому дві старі бабусі порались коло величезного кітла, наповненого м'ясом; дванадцятифунтові хліби накладено стосами на мураві. Шелест листя заставив нас оглянутись, і ми побачили Жобена, родом із Бельтієра, що, несучи чоловіка на плечах, перескакував через пеньки зрубу.
— Певно несе раненого товариша, — промовив я.
— Ні, ні! — озвався хоробрий панотець, якого лице нараз захмарив вираз тривожного сусу. — Це в'язень! Жобен підстрелив його, потім зв'язав йому руки й ноги. Ходім до них!
І обертаючись нагло до мене, панотець промовив тихо:
— Цей Жобен, вернувшись з-за Льоари, знайшов від своєї хати лише згарище; його молоду жінку і його дитину повісили Сині. Жобен лютий: боюся, що він задумує якусь жорстоку помсту.
Коли ми догонили Жобена, він кинув свого в'язня перед себе на мураву і, віддихаючи звільна, набивав свій мушкет. Панотець запитав його:
— Що ти тут робиш, Жобене? Інші пішли їсти; йди за ними.
Відслонюючи свої білі, вовчі зуби, Жобен відповів:
— Маю час. Наперед побавлюся трохи з оцим лабачем.
І він показав на чоловіка, що розчіхраний, в подраному на шмаття одязі, обчорнений порохом та пилом, з очима забіглими кров'ю, стогнав від рани і вився у путах, що вгризалися йому в тіло, стискаючи йому ноги й руки. Жобен говорив далі з дикою радістю:
— Та й намучився я з ним! Утікав як заєць! Я поцілив його нарешті в коліно, щоб дістати його в руки живого. Він упав.
