Ось я й зв'язав його і поклав собі на плечі. Тут я спокійний; ніхто не відбере у мене його. Ось як він в'ється, мов хробак! Я жду, поки трохи прийде до себе, а тоді завдам йому мук.
Панотець Пішері перебив його голосом придушеним від зворушення:
— Мабуть не хочеш убити його, Жобене?
— Ні, не відразу, панотче, — сказав вояк, ставлячи свій карабін під деревом. — Ніщо нас не гонить: нехай іще потерпить трохи перед смертю.
Панотець поблід як стіна.
— З безоружним, зв'язаним, раненим чоловіком ти не зробиш цього!
Жобен вибухнув сміхом.
— Ага, ні! Ось заждіть лише, побачите!
Панотець випростувався перед ним і крикнув грізно:
— Я тобі забороняю!
Очі вояка потемніли під його навислими бровами; він визивно виставив наперед груди.
— Забороняєте? Яким правом? Не ви зловили його, він не ваш! Пан Стофле знає, скільки я зазнав нещастя від Синіх; якого в'язня спіймаю, того він дарує мені! А вам зась до того, забирайтеся звідси!
Супроти цього гніву панотець засоромився своєї сердитости. Він промовив лагідно:
— Жобен, а якби я попросив тебе: даруй мені цього нещасного?
— Віддайте мені мою жінку й дитину і беріть його собі!
— Я ж тобі не наказую, Жобене, я лише прошу тебе, прошу уклінно!
З роздутими ніздрями, з затиснутими зубами Жобен повторював неподатливо:
— Не принижуйте себе просити мене, панотче, бо це марне прохання. Я маю вояцьке право і скористаюся з нього. Чим довше забавляєте мене, тим більше мук зазнає цей.
