Ледве продзвонив останній удар північної години, коли нараз з усіх боків загула ціла громада дзвонів. Під покришками в снігових шапках вони бреніли високо над дахами наче самі для себе, змінюючи голос, зливаючися, мішаючи тоненький бренькіт з поважним гуком, віддаляючися, наближаючися, розширюючи то знову приглушуючи свої тони відповідно до того, відки тяг вітер. Здавалося, що всі вони висять на одній дзвіниці і що та дзвіниця обертається на всі боки як морська ліхтарня.
Дзвони:
— Бам… бам! Ось він, маленький Цар-Різдво.
Вітер:
— Гуу… Гуу… Гудіть добре, любі дзони, всією громадою, ще сильніше! Різдво тут, іде за мною. Хіба не чуєте цього тонкого запаху зелених пальм, кадила і пахучого воску, що несеться на моїх крилах?
Дзвінки:
— Дзінь — Дзінь — Дон! Дзінь — Дзінь — Дон! Різдво!!
Вітер:
— Ану, комини! А ви чого стоїте пороззявлявши роти? Співайте зі мною Різдву. Ану, дахи! Ану, хоруговки!
Комин:
— Га-га! Га-га! Різдво! Різдво!
Хоруговки:
— Кря… Кря… Різдво! Різдво!
Цегла /надто розохочена/:
— Різдво! Різ… /3 великої радости підскакує і падає на вулицю/. Трататата… Грим!
Горобці:
— От іще роззява!
Комин:
— Ну, а ви, горобці! Ви нічого не кажете? Аджеж тепер годиться співати!
Горобці: